Добробут тварин з точки зору закону #1

Вітаю з Новим роком, дорогі друзі! Сподіваюся, що для всіх нас він стане успішним, повним творчих планів і досягнень. Щодо мого блогу, то я вирішила дещо розширити його, приділівші принаймні один день на тиждень для публікацій українською мовою. Те основне, чим я можу поділитись з вами, це мої напрацювання в галузі юриспруденції, у тому числі, що стосується прав тварин, що повною мірою відповідає загальному напрямку інформації, що зазвичай міститься у моєму блозі. Сподіваюсь, це буде цікаво. 😉
Всі фотографії, якими я супроводжую мої публікації, зроблені мною і є обєктом мого авторського права.

І сьогодні я б хотіла поговорити про деякі загальнофілософські питання, що стосуються прав тварин.
Важко не погодитись з позицією, коли серед основних показників цивілізованого суспільства найчастіше називається ставлення до дітей, літніх людей та тварин. І не дарма. Саме ці категорії належать до найменш захищених та найбільш залежних від оточуючих. Причому щодо тварин, то з незахищених вони є найбільш незахищеними. І аргумент, що «тут стільки людей у злиднях, а ви про тварин», навряд чи можна вважати переконливим, оскільки ці питання перебувають в одній площині. Там, де життя визнається найвищою цінністю, діють принципи гуманізму, причому не на деклараційному, а на найвищому практичному рівні, де немає покинутих тварин, а гуманне ставлення до них ретельно регулюється державою, там і порушення прав людини трапляються набагато рідше. Ще стародавні римляни визнавали, що природне право — це право, надане природою всім без виключення живим істотам, у тому числі тваринам. У такому контексті цілком правомірним було би казати про «права тварин», хоча, як відомо, суб’єктом права тварини не визнаються. В юридичній літературі неодноразово вказувалося на те, що існуючий сьогодні пропрієтарний підхід до правового режиму тварин практично виключає можливість юридичного захисту їх інтересів. Вже понад двадцять років у західних країнах обговорюється питання про необхідність запровадження нового підходу до правового статусу тварин, починаючи від компромісного переходу від об’єкту права до об’єкту/суб’єкту опіки і закінчуючи революційним визнанням тварин суб’єктами права .

Тривалі роки «еволюції», розвиток техніки створив у людини небезпечну ілюзію власної переваги над природою, хоча життєвий досвід раптового потрапляння в природні умови переконливо доводить, що ми все ще залишаємося лише однією з ланок у харчовому ланцюзі, причому, вибачте, не найвищою. Проте сьогодні правила гри, принаймні, на законодавчому рівні, встановлює саме людина. Ці правила ми можемо розглядати у різних системах відносин, що виникають у зв’язку з взаємодією людини та тварини, та на різних рівнях, включаючи питання утримання домашніх та хижих тварин, відповідальності за жорстоке поводження з тваринами, гуманного ставлення до тварин при їх використанні у різних сферах людської діяльності тощо. І навіть при самих гарних деклараціях, людина майже завжди залишає для себе «лазівку». Так, наприклад закон про охорону тварин Німеччини від 24 липня 1972 року (Tierschutzgesetz-TierSchG) у § 1 встановлював, що його норми мають слугувати захисту і комфорту тварин і ніхто без розумної підстави не може завдати тварині болю, страждань або шкоди. Як слушно вказує М. В. Шрьотєр, якщо положення стосовно захисту і комфорту практично одразу було визнано етичними нормами, що дістало подальшого розвитку, коли у 1986 році до Закону було додано положення про те, що його норми мають на меті охороняти життя і комфорт тварин, виходячи з відповідальності людини за тварину як Вбожіє створіння, то положення стосовно розумності завдання болю та страждань стало принциповим при вирішенні питання про те, де закінчується захист тварин. Як бачимо, закінчується він там, де починаються інтереси людини. І, тут не йдеться про рятування життя людини, а саме про її інтереси. У якості досить яскравого прикладу М. В. Шрьотєр надає рішення Федерального конституційного суду Німеччини від 15 грудня 2002 року, яке було прийнято на користь м'ясника-мусульманина і захищало його право забивати тварин відповідно до релігійного обряду (тобто, насамперед, без знеболювання, як це вимагав Закон про захист прав тварин). До честі німецького законодавця слід зазначити, що наведене рішення призвело до внесення норм, що посилювали захист тварин.

Незважаючи на це питання правового режиму тварин залишається сьогодні малодослідженим у правовій науці, хоча й має стародавню історію. На жаль, брак інформації не дає можливості здійснити системний аналіз правового становища тварин на різних етапах розвитку людства, але до основних моментів можуть бути віднесені такі.
Питання стосовно правової характеристики тварин обговорювалося ще юристами Стародавнього Риму. Варто зауважити, що у Стародавньому Римі, як й у сучасному цивільному праві України, на тварин поширювався правовий режим речі. До особливостей цього правового режиму слід віднести такі.
Так, по-перше, речі за способом придбання поділялися римськими юристами на такі, що підлягають манципації (res mancipi) та речі, що манципації не підлягають (res nec mancipi). Як пише римський юрист Гай, «манципація полягає в уявному (вигаданому) продажу. Ця форма придбання права власності римськими громадянами і здійснюється таким чином. Запросивши не менше п’яти повнолітніх римських громадян в якості свідків і поряд одну особу того ж стану, яка тримала б в руках мідні терези і називалася б ваговиком, покупець, ще тримаючи мідь, говорить так: «Установлюю, що цей раб по праву квіритів належить мені, і що він повинен вважатись купленим мною за цей метал і за допомогою цих мідних терезів». Потім він вдаряє цим металом по терезах і передає його як купівельну суму тому, від кого придбав річ за допомогою манципування. У такий спосіб манципуються раби і особи вільні, а також тварини, які прирівнюються до речей, що манципуються, наприклад бики, коні, мули, віслюки; таким самим способом звичайно манципуються земельні ділянки як міські, так і сільські…». Манципації підлягали речі, що відігравали особливо важливу роль у житті римлян, тому зарахування до них свійських тварин було цілком виправданим. Цікаво, що серед римських юристів точилися спори стосовно віку тварини, з якого передача права на неї підлягає манципації. Так, сабініанці вважали, що приручені людиною тварини є манципними речами з дня народження, а прокуліанці стверджували, що тварини стають манципними речами лише з досягненням віку, коли зазвичай відбувається їх приручення.

Римському праву також був відомий поділ речей на рухомі (такі, що можуть вільно переміщуватись в просторі) та нерухомі (такі, що не можуть бути відокремлені від поверхні землі без пошкодження або зруйнування). Римські юристи при поділі речей на нерухомі та рухомі серед останніх виділяли категорію «живі істоти», що могли переміщуватися самостійно (se moventes) та відносили до них рабів та тварин.
Так само й при виділі доходів та плодів, римські юристи виділяли плоди натуральні (природні), якщо вони виникають внаслідок природного процесу (зокрема, приплід тварин) .
Відповідальність за всі види шкоди, що спричинялися твариною, ніс її власник. Причому власник міг бути повністю або частково звільнений від відповідальності якщо доводив, що шкоду було спричинено не з його вини, а також якщо присягався, що не знав про злобність тварини. Проте у всіх випадках він був зобов’язаний видати тварину, що мало на меті стимулювати власника краще дивитися за своїми тваринами у майбутньому .
Отже, вже у Стародавньому Римі стосовно тварин мав місце конкретний правовий режим: вони характеризувалися як манципні рухомі речі, природні плоди.

У період Середньовіччя людство впадає в іншу крайність і панує концепція, відповідно до якої тварини мають підкорятися праву й нести юридичну відповідальність за свої вчинки. Слід зазначити, що така практика викликала спори. Зокрема, відомий філософ Фома Аквінський наголошував на неможливості притягнення тварин до кримінальної відповідальності.
Існувала певна «підвідомчість» справ. Так, церковні суди розглядали справи про вчинення публічної шкоди великими групами тварин. Щодо притягнення до відповідальності окремих тварин, то це належало до компетенції світських судів .
При розгляді позовів проти скоплінь тварин (як правило, проти сільськогосподарських шкідників: гризунів, птахів, комах тощо) часто поставала проблема забезпечення присутності звинувачених на судовому засіданні. Рішення суду за цими категоріями справ зазвичай полягало у відлученні тварин від церкви та вигнанні .
Нерідко таким тваринам вдавалося уникнути відповідальності. Так, наприклад, у 1522 році французькій церковний суд намагався притягнути до відповідальності пацюків за знищення врожаю ячменю. Підсудні просто не з’явилися до зали судового засідання. Причому кожного разу адвокат змушений був вигадувати все нові причини неявки. Так, першого разу він послався на те, що його підзахисні не були повідомлені належним чином про необхідність з’явитися до суду. Задля вирішення проблеми всі приходські священики даної місцевості оголосили розпорядження суду про явку пацюків до судового засідання. Коли пацюки не з’явилися вдруге, адвокат пояснив це тим, що вони потребують додаткового часу, щоб зібратися разом, оскільки проживають на значній території. Але пацюки не з’явилися і втретє, тоді адвокат пояснив їх поведінку побоюванням нападу з боку котів .
Так, у разі спричинення шкоди людині або її майну тварина могла бути притягнута до відповідальності з дотриманням всіх процесуальних правил: проти неї вчинявся позов, висувалося звинувачення, надсилалася повістка, її інтереси представляв адвокат, її могли тримати в ув’язненні. Окремої в’язниці для тварин не було, їх тримали в тих самих в’язницях, що й людей, причому казною виділялися рівні суми на утримання ув’язнених людей і ув’язнених тварин.
На початку судового процесу позивач був зобов’язаний звернутися до тварини-відповідача з такою промовою, що мала вплинути на совість останньої: «Ти — створіння Боже, і як такому я зобов’язаний надавати тобі пошану. Земля надана тобі так само, як і мені. Але ти шкодиш мені, ти присвоюєш мою власність, ти псуєш мій виноградник, ти поїдаєш мою жниву, ти позбавляєш мене результатів моєї праці. Мабуть, я заслуговую на ці злидні, бо я нещасний грішник. У всякому випадку, право сильного — є право несправедливе. Я доведу твою неправоту, я буду просити Всевишнього про заступництво. Я вкажу тобі місце, де ти зможеш існувати, йди звідси. Якщо ж ти будеш наполягати, я тебе прокляну».
Протягом розгляду справи використовувались ті самі прийоми, що й у разі, коли стороною виступала людина: пропонувалася мирова угода, поступки та компроміси. Найчастіше покаранням за вчинений твариною злочин була смертна кара (для їстівних тварин вона замінювалась продажем на забій), причому дитинчатам та вагітним тваринам надавалася відстрочка у виконанні вироку. Але могло бути й покарання у вигляді ув’язнення.
Тварини могли притягатися до суду і в якості співучасників людини. Так, наприклад, у 1750 році французький суд розглядав справу про скотоложество. На лаві підсудних опинилися ослиця та її господар. Тоді як чоловіка засудили до смертної кари, ослиці пощастило. Завдяки показам свідків, які характеризували її як благонравну та порядну тварину, її було визнано жертвою насилля з боку господаря та повністю виправдано .

Варто зауважити, що за часів Великої французької буржуазної революції ідея прав тварин спочатку використовувалася задля висміювання ідеї прав жінок. Так, у відповідь на прийняття Декларації прав жінок М. Воллстоункраф відомий кембриджський філософ Т. Тейлор у 1792 році публікує Декларацію прав худоби, в якій намагається довести, що аргументи, які були наведені на користь рівності жінок, так само можуть бути застосовані до тварин .
Але вже через 30 років відомий філософ І. Бентам, критикуючи існуючий правовий режим тварин, що прирівнює їх до речі, пише: «Може настати день, коли решта світу живих істот набуде таких прав, що не можуть бути відняті в них іншим чином, ніж рукою тиранії. Французи вже відкрили те, що чорнота шкіри не є підставою для того, щоб залишити людську істоту капризу мучителя без якої-небудь компенсації. Може настати день, коли визнають, що кількість ніг, наявність хутра на шкірі або завершення os sacsrum — настільки ж недостатні підстави для того, щоб залишити істоту, що має почуття, такій саме долі. Що має прокреслити цю непереборну лінію? Здатність розуму чи, можливо, здатність розмовляти. Але дорослий кінь або собака незрівнянно більш раціональні та товариські істоти, ніж немовля у віці одного дня, одного тижня або навіть місяця. Але уявимо навіть, що вірно зворотне. Що це дає? Питання не в тому, чи можуть вони розмірковувати або чи можуть вони розмовляти, але в тому, чи можуть вони страждати» .

У ХХ столітті починається широкий правозахисний рух, спрямований на захист прав тварин. Так, у 1982 році на 37-й сесії Генеральної Асамблеї ООН приймається Всесвітня хартія природи, яка серед іншого встановлює, що «будь-яка форма життя є унікальною й заслуговує на повагу, якою б не була її корисність для людини, і для визнання цієї невід’ємної цінності інших живих істот людина має керуватися моральним кодексом поведінки» . Наступним кроком стало прийняття 13 листопада 1987 року Європейської конвенції про захист домашніх тварин , яку було ратифіковано Верховною Радою України 18 вересня 2013 року . Конвенція серед іншого визначає, що людина має моральне зобов’язання поважати всіх живих істот.
Щодо історії національного законодавства, то Цивільний кодекс Української РСР не містив норм стосовно тварин, крім положення, що приплід тварин належатиме власникові речі, якщо інше не встановлено законами або договором власника з іншою особою (ст. 133) . Водночас, оскільки у статті йдеться про власника речі, можна стверджувати, що радянське цивільне законодавство також розглядало тварин як речі.
Сьогодні ч. 1 ст. 180 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року, встановлюючи правове становище тварин, визначає їх як особливий об’єкт цивільних прав, на який поширюється правовий режим речі, крім випадків, встановлених законом.
Законодавство також надає визначення тварин, а також виділяє їх види. Так, (ст. 1 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження») надає такі визначення:
тварини — біологічні об'єкти, що відносяться до фауни: сільськогосподарські, домашні, дикі, у тому числі домашня і дика птиця, хутрові, лабораторні, зоопаркові, циркові;
дикі тварини — тварини, природним середовищем існування яких є дика природа, у тому числі ті, які перебувають у неволі чи напіввільних умовах (у ст. 3 Закону України «Про тваринний світ» також визначається, що дикі тварини — хордові, в тому числі хребетні (ссавці, птахи, плазуни, земноводні, риби та інші) і безхребетні (членистоногі, молюски, голкошкірі та інші) в усьому їх видовому і популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), які перебувають у стані природної волі, утримуються у напіввільних умовах чи в неволі);
домашні тварини — собаки, коти та інші тварини, що протягом тривалого історичного періоду традиційно утримуються і розводяться людиною, а також тварини видів чи порід, штучно виведених людиною для задоволення естетичних потреб і потреб у спілкуванні, що, як правило, не мають життєздатних диких популяцій, які складаються з особин з аналогічними морфологічними ознаками, та існують тривалий час у їх природному ареалі (ратифікована Україною Європейська конвенція про захист домашніх тварин містить дещо інше визначення, а саме: «під домашньою твариною мається на увазі будь-яка тварина, яку утримує чи збирається утримувати людина, зокрема у своїй оселі для власного задоволення й товариства» );
сільськогосподарські тварини — тварини, що утримуються та розводяться людиною для отримання продуктів і сировини тваринного походження.
В Україні законодавче регулювання відносин, що виникають у системі «людина – тварина» (умовно кажучи) характеризується комплексністю та включає різні галузі права. Крім того, можна казати про деякі відмінності в правовому режимі стосовно домашніх та хижих тварин в середовищі їх природного проживання. Серед базових законодавчих актів слід назвати Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року №435-IV, Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року №8073-Х, Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року № 2341-ІІІ, Закони України від 21 лютого 2006 року №3447- IV «Про захист тварин від жорстокого поводження», Закон України від 13 грудня 2001 року №2894-ІІІ «Про тваринний світ», Закон України від 15 грудня 1993 року №3691-ХІІ «Про племінну справу у тваринництві», Закон України від 7 лютого 2002 року №3055-ІІІ «Про Червону книгу України», Закон України від 16 червня 1992 року №2456-ХІІ «Про природно-заповідний фонд України», Закон України від 18 листопада 2012 року №1264-ХІІ «Про охорону навколишнього природного середовища», Закон України від 25 червня 1992 року №2498-ХІІ «Про ветеринарну медицину», Закон України від 24 лютого 1994 року № 4004-ХІІ «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», Закон України від 6 квітня 2000 року №1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб».
Кажучи про сучасне законодавство стосовно тварин слід зазначити, що інтереси тварин воно захищає в єдиному аспекті – захист від жорстокого поводження. Але і в цьому аспекті слід погодитися, що йдеться насамперед про певний обов’язок власника тварини перед державою, про інтереси самої тварини практично мови немає. Так, Кодекс України про адміністративні правопорушення містить відповідну норму у Главі 7 «Адміністративні правопорушення у сфері охорони природи, використання природних ресурсів, охорони культурної спадщини». Максимум, що передбачено заради інтересів самої тварини – це можливість її конфіскації у разі, якщо перебування тварини у власника становить загрозу для її життя або здоров’я. Про те, як забезпечити лікування і утримання тварини після всього того, що з нею створила людина, закон сором’язливо мовчить. Добре, коли є власник, який може вимагати відшкодування за пошкодження своєї власності та відшкодування моральної шкоди. І добре, якщо витратить він цю компенсацію саме на лікування тварини (насправді, хто ж його перевіряти-то буде?). Добре, якщо знайдуться волонтери…

Щодо Кримінального кодексу України, то, крім повністю спрямованих за захист насамперед права власності, а не самих тварин, норм Розділу VIII Злочини проти довкілля, ним також передбачена відповідальність за жорстоке поводження з тваринами. Цього разу законодавець вирішив, що це – злочин проти громадського порядку та моральності. Кваліфікуючи ознаки злочину взагалі стосуються більш захисту прав неповнолітніх та малолітніх, доля ж самої тварини мало турбує законодавця. Тут, до речі, навіть конфіскації тварини не передбачено.
Необхідно враховувати, що специфіка правового регулювання відносин стосовно тварин зачіпає багато моральних аспектів, що підлягають врахуванню при створенні відповідного законодавства та в практиці правозастосування.
Насамперед варто пам’ятати, що тварини є живими істотами. Навіть при триваючих дебатах з приводу наявності у них душі, не можна не погодитись, що тварини мають почуття та волю. Саме з цієї позиції виходить, наприклад, російський законодавець, встановлюючи у ч. 2 ст. 231 Цивільного кодексу Російської Федерації «Набуття права власності на бездоглядну тварину» правило, відповідно до якого в разі з’явлення попереднього власника тварини після переходу права власності на неї до іншої особи, попередній власник має право за наявності обставин, що підтверджують збереження прихильності до нього з боку тварини вимагати її повернення .
Крім того, у тварин є необхідність у постійному задоволенні фізіологічних потреб: їжі, воді, повітрі, достатній кількості рухів тощо, що також знаходить відображення в законодавстві. Так, зокрема, у ст. 7 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» зазначено що умови утримання тварин повинні задовольняти їх природні потреби в їжі, воді, сні, рухах, контактах із собі подібними, у природній активності та інші потреби. До речі, це і подібні положення законодавства підверджують, що, хоча прямо про права тварин не йдеться, але де-факто ми можемо казати про них, оскільки законодавець, покладаючи на власника обов’язок задовольняти природні потреби тварин, фактично робить останніх суб’єктами відповідного права. І хоча таке твердження може бути предметом критики, але важко заперечувати, що поступово правове регулювання стосовно тварин рухається саме в такому напряму.
Ми свідомо не виділяємо в окрему особливість необхідність забезпечення дотримання прав третіх осіб при утриманні тварин, оскільки це повною мірою стосується будь-яких суспільних відносин. Водночас слід зауважити, що питання відповідальності власників тварин за поведінку останніх, потребує окремої уваги. Нажаль, є значна кількість людей, які ніяк не можуть збагнути, що проблеми, що виникають у зв’язку з тваринами (бездоглядні домашні тварини, агресивна поведінка, спричинення шкоди тваринами), пов’язані не з самими тваринами, а з поведінкою людини, яка мала наглядати за цією твариною. З цієї точки зору всі «рятувальні» лозунги так званих «догхантерів» - не більш ніж прикриття для людської відповідальності та власної патологічної жорстокості.

Так, наприклад, Д. Ховарт, характеризуючи досить сувору відповідальність власників тварин, що встановлена Актом про тварин 1971 року, звертає увагу на те, що такий характер відповідальності обумовлюється, зокрема, тим, що саме власник найкраще за всіх знає характер тварини, знає, як контролювати її, і з того, що ситуація спричинення шкоди частіше настає з вини власника, ніж з вини особи, якій цю шкоду було спричинено. .
Підхід до тварин, як об’єктів права, на які поширюється правовий режим речей, який зберігається сьогодні, не створює можливості захисту прав ані тварин, ані людей, з якими тварина проживає. Звісно, поділ на об’єктів і суб’єктів права – дуже зручна конструкція, тому сучасна юриспруденція вкупі з прагненням законодавця до тотального контролю просто не в змозі знайти в себе сили, щоб відмовитися від такого обмеженого підходу і виводячи за його межі лише те, що людина практично за жодних умов не може контролювати. Навряд чи такий підхід є цивілізованим з врахуванням не лише того факту, що тварини мають власні почуття, власний уклад життя та взаємодії (зокрема – в дикій природі), а й те, що значна кількість самих же людей вважає своїх улюбленців членами сім’ї, втрата яких може призвести не лише до проблем зі здоров’ям, а і підштовхнути людину до самогубства, чому є багато прикладів. Звісно, дехто може вважати це не зовсім нормальним, але ще не так далеко у минулому залишився період, коли викидання або вбивство дитини не вважалося чимось незвичайним, існувало рабство, а розмови про права жінок викликали лише посмішку.
Таким чином, необхідно створити для тварин особливий правовий режим, що має адекватно відображати їх роль у сучасному житті.
В юридичній літературі слушно вказується на те, що повне зрівняння в правах людини і тварини неможливо вже хоча б тому, що тварина може бути носієм прав, але не може бути носієм обов’язків. Фактично те ж саме ми можемо сказати про дитину, що не досягла певного віку, або про недієздатну особу. Компромісна конструкція була побудована, виходячи з поділу англійського права на загальне право та право справедливості, коли в юридичній літературі було запропоновано змінити правовий статус тварин, визнавши їх суб’єктами правового титулу в обмеженому обсязі (по праву справедливості). У цьому випадку змінюється і правовий статус людини по відношенню до тварини, перетворивши її з суб’єкта права по відношенню до тварини на суб’єкта зобов’язання щодо останньої, наблизивши таким чином правовий статус власника тварини до статусу опікуна. Саме така конструкція має забезпечити не лише можливість притягнення абьюзера до адміністративної чи кримінальної відповідальності, а й можливість забезпечення інтересів саме тварини завдяки стягнення з нього коштів на лікування та утримання останньої. Крім того, така зміна статусу тварини має забезпечити дотримання її інтересів при вирішенні питання про передачу тварини певній людині. Наприклад, така ситуація може виникнути при вирішенні питання про передачу тварини одному з подружжя у разі розірвання шлюбу, якщо тварина має відношення до обох з подружжя (тут автор свідомо не каже про право спільної власності). І, нарешті, звертається увага на те, що така зміна статусу дозволить забезпечити майнові інтереси тварини, закріпивши за нею придбане для неї майно, отримані нею нагороди та призи під час виставок, тощо.

Джерела:
Favre D. Equitable self-ownership for animals // Duke law j. – Durham, 2000. Vol. 50, #2. – P. 473-502.
Schröter M. W. Tierschutzrecht in der Diskussion // Natur und Recht. – B., 2007. – Y. 29. – S. 468-474.
Гарсиа Гарридо М.Х. Римское частное право: Казусы, иски, институты : пер. с исп. / отв. ред. Л.Л. Кофанов. – М.: Статут, 2005. – 812 с. – С.301-304.
Gergen T. Tiere in der deutschen Rechtsgeschichte und im geltenden buergerlichen Recht // Natur und Recht. – Wiesbaden, 2007. – H. 2 – S. 463-468.
Berman P.S. Rats, pigs, and statues on trial: the creation of cultural narratives in the prosecution of animals and inanimate objects // New York Univ. law rev.. – 1994 / Vol. 9, #2. – P. 288-326.
Тюгашев Е. А. Права животных как объект философско-правовой рефлексии / Е. А. Тюгашев // Вестник Новосибирского государственного университета. – Серия «Право». – 2007. – Т. 3. – № 1. – С. 30-38
Мейер Д.И. Русское гражданское право / Московский гос. ун-т им. М.В. Ломоносова. Кафедра гражданского права юридического факультета / Е.А. Суханов (ред.). – Репр. изд. 1902 г. – М.: Статут, 1997. – 290 с. – (Классика российской цивилистики).
Тюгашев Е. А. Права животных как объект философско-правовой рефлексии / Е. А. Тюгашев // Вестник Новосибирского государственного университета. – Серия: право Серия «Право». – 2007. – Т. 3. – № 1. – С. 30-38.
Бентам И. Введение в основания нравственности и законодательства. – М., 1998. – С. 172.
Всемирная хартия природы [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_453
Європейська конвенція про захист домашніх тварин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_a15
Про ратифікацію Європейської конвенції про захист домашніх тварин : Закон України від 18.09.2013 № 578-VІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_a15
Цивільний кодекс Української РСР від 18.07.1963 № 1540-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1540-06
Про захист тварин від жорстокого поводження : Закон України від 21.02.2006 № 3447- IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3447-15
Про тваринний світ : Закон України від 13.12.2001 № 2894-ІІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2894-14
Про ратифікацію Європейської конвенції про захист домашніх тварин : Закон України від 18.09.2013 № 578-VІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_a15
Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации (учебно-практический). – Части первая, вторая, третья и четвертая. – 2-е изд., перераб. и доп. / С. С. Алексеев, А. С. Васильев, В. В. Голофаев, Б. М. Гонгало и др.; под ред. С. А. Степанова. – М.: Проспект; Екатеринбург: Институт частного права, 2009. – 1504 с.
Howarth D. The House of Lords and the Animal act: closing the stable door // Cambridge law j. – 2003. – Vol. 62, Pt. 2. – 548-551.